Але теж дитя своейепохі … І все-таки тут, в “кабінеті дізнань” поліцейського кутка виходили, читати таке було нудно до зубного болю. Щоб все прочитати, потребовалосьмінут п’ятнадцять, не менше. Але це-останній ривок, підбадьорював я себя.Прочітаю до кінця-і додому! Дочитавши, я гепнувся стопкою папери по столу.-Все в порядку,-сказав я. -Заперечень немає. З моїх слів запісановерно. Можу підписати. Де тут потрібно підписувати? Рибак стиснув пальцями авторучку і, крутячи її туди-сюди, подивився наГімназіста.

Гімназист підійшов до батареї, взяв залишену на ній пачкукороткого “Хоупа”, дістав цигарку, закурив, випустив цівку диму іпрінялся розглядати цей дим з похмурим виразом на обличчі. У меняотвратітельно засмоктало під ложечкою.

Кінь моя здихати, а по всій прерііуже гуркотіли тамтамів ворога.-Все не так просто,-дуже повільно промовив Гімназист. Роблячи наполегливо кожному слові, як професіонал, що пояснює складне завдання новачкові. - Цей документ має бути написаний власноруч.-Власноруч?-Іншими словами, вам доведеться ще раз все це написати. Своєю рукой.Своім почерком. Інакше документ не буде мати нікакойюрідіческой сили. Я дивився на стопку паперу.

У мене навіть не було сил разозлиться. Аочень хотілося. Схопитися і крикнув, що все це-дика, безглузда чушь.Шарахнуть кулаком по столу. Зі словами “не маєте права, я громадянин, і менязащіщает закон”.

А потім грюкнути дверима і, чорт мене забирай, повернутися-такідомой. Я чудово розумів, що вони не мають ніякого права зупинити меня.Но я дуже втомився. Не залишилося сил, щоб стояти на своєму і чого-тодобіваться. Мені вже здавалося, що кращий спосіб домогтися свого-туповиполнять що завгодно. Так набагато комфортніше … Слабкіше, подумав я. Слабку іраспускаю нюні. Раніше я таким не був.

І зараз я отправлюсьдомой. Прийму ванну, почищу зуби і поголюся як слід. Вип’ю человеческійкофе. І по-людськи співаємо.-Ну, що,-сказав Рибак, потягаючись і смачно хрускіт позвонкамі.-Чи не час нам запросити?-Які питання, як я розумію, закінчилися. Я йду додому, - сказаль.-Е-е … Не так відразу,-вже з явним зусиллям заперечив Рибак.-Це ще чому? -запитав я.-Потрібна твоя підпис під тим, що ти тут наговорив.-Ну, так давайте, я підпишу.

-Але спочатку ти повинен переконатися, що з твоїх слів все записано верно.Садісь і читай. Позначкою за рядком. Це дуже важливо. Товстелезну стос з тридцяти або сорока аркушів паперу для письма, поцятковані убористим ієрогліфами, я прочитав повільно і старанно отначала і до кінця.

Гортаючи сторінки, я думав про те, що, може, років через двісті цей документ буде цінуватися як унікальне джерело знанійо побут минулої епохи. Докладний до патології, достовірний доманіакальності. Історики просто з розуму зійдуть від захоплення. Життя городянина, самотнього чоловіка тридцяти чотирьох років - вся як на долоні. Звичайно, середньостатистичним цю людину назвати не можна.

Ми з тобою розгрібали замети. Фізіологіческіесугроби. Трахкали Ми з тобою у світі іміджів на чиїсь представітельскіерасходи. Ведмедик Пух і коза Мей. Який це дикий жах, напевно, когдаперетягівают панчохами горло. Як, напевно, хочеться пожити ще.

Представляю.Но зробити нічого не можу. Якщо чесно, я й сам не знаю, правильно ліпоступаю з тобою. Але нічого іншого не залишається. Такий мій спосіб життя. Моясістема. Тому я заткнись і нічого не скажу. Спи спокійно, коза Мей.Теперь тобі, принаймні, вже не доведеться знову прокидатися. І непрідется знову вмирати.

-Спи спокійно,-сказав я.-Спи спокійно … -повторило відлуння в моїй голові.-Ку-ку,-обізвалась Мей. 22. Наступного дня все повторилося один до одного. У тому ж кабінетішкеми втрьох мовчки випили по паскудному кави з булочкою. На відміну від кави, круасани був зовсім не поганий. Гімназист позичив мені електробритву. Я всегданедолюблівал електробритви - але тут плюнув і поголився ніж бог послал.Поскольку зубної щітки в них не знайшлося, довелося полоскати рот водою з-підкрався.

І знову почалися питання. Безглузді та ідіотські. Допит сіздевательствамі в рамках закону. Весь цей бред, тягучий і повільне, какзаводная равлик, що тривав аж до обіду. До полудня вони випитав уменя все, що тільки могли. Як форма, так і зміст питань полностьюсебя вичерпали.

- Ну, що ж. На цьому поки закінчимо!-Підсумував Рибак і отложілавторучку. Обидва слідчого синхронно, наче змовившись, з шумом перевели дух. Ятоже зітхнув глибше. Було ясно як день: ці двоє тримали мене тут седінственной метою - виграти час.

Що там не складав, а паршіваявізітка, знайдена в сумочці убитої жінки-ще не підстава для ареста.Даже за відсутності у мене залізного алібі. Ось чому їм так важливо билозатянуть мене в свій божевільний кафкіанський лабіринт і тримати в ньому як можнодольше. До тих пір, поки не оголосять результати дактилоскопії, розтину-ине стане зрозуміло, вбивця я чи ні. Бред в чистому вигляді … Але так чи інакше-більше їм питати нема чого.

І більше ні з ким у Всесвіті ні про що не хочу розмовляти. Яківнул, без єдиного слова зайшов до камери, ліг і згорнувся калачиком нажесткіх нарах. Сумно-хоч вовком виття. Відвологлі матрац, дешевоеодеяло і сморід тюремної параші. Повна безнадія.-Я не замикаю! -сказав Рибак і зачинив за собою. Двері зачинилися схолодним, несамовитим брязкотом. Замикаю, не замикали - цей лязгпріветлівее не стане. Я зітхнув і закутався з головою в ковдру.

Чийсь потужний хропіння доносілсяіз-за стіни. Цей хропіння то допливає до мене десь здалеку, то раздавалсясовсем поруч. Ніби земна куля непомітно розпався на кілька отдельнихкусков, які тепер безпорадно бовталися, то зближуючись, то розбігаючись впространстве - і тепер на сусідньому шматку Землі хтось сумно, самозабутньо хропів.

Недосяжний-і абсолютно реальний. Мей, подумав я. А я ж згадував про тебе вчора. Не знаю, жива ти була ту хвилину-або вже померла. Але я згадував про тебе. Як ми з тобою спалі.Как ти поволі роздягалася перед моїми очима. Дійсно, странноебило відчуття - ніби на вечорі випускників. Немов болти, що скрепляютмір, раптом ослабли-і я нарешті заспокоївся.

Тисячу років нічого такого неіспитивал … Але знаєш, Мей, я нічого не можу зараз для тебе сделать.Прості, но-зовсім-зовсім нічого. Адже ти теж, я думаю, розумієш, як ветой житті все крихко, як легко все зламати … Я не маю права втягіватьГотанду в скандал. Він живе в світі іміджів, у світі екранних ролей. Якщо всеузнают, що він спав з повією, а потім його викликали в поліцію каксвідетеля вбивства-весь його світ піде прахом.

Кінець серіалів з егоучастіем, кінець рекламі. Ти скажеш, що все це нісенітниця, і будеш права.Вздорние ролі для нерозумного світу … Але він довіряв мені як одному, когдапріглашал у свій світ. І я повинен відповісти йому тим же. Питання вірності … Мей, коза Мей. Як же мені було здорово. Дуже здорово в ліжку з тобой.Точно в казці, їй-богу. Навряд чи тобі стане від цього легше - але знай, явсе час пам’ятаю тебе.

Гімназист приніс кави. Розчинної. Вже з цукром і порошковими слівкамівнутрі. Відро для пійло. Я був на межі. О пів на дванадцяту я заявив, що втомився, хочу спати і більше неслова їм не скажу. - Ч-чорт! - Вилаявся Гімназист і нервово забарабанив пальцями постоли.

- Часу зовсім немає, а ваші відповіді вкрай необхідні длядальнейшего розслідування. Ви вже вибачте, але дуже важливо, щоб випотерпелі ще трохи і дозволили нам довести дізнання до кінця.

-Ніякої важливості у ваших питаннях я не спостерігаю, - сказав я. - По-моєму, ви сидите і годинами питаєте у мене всілякі дурниці. - Будь-яка дурниця може привести до несподіваних результатів. Є многопрімеров того, коли завдяки незначної, на перший погляд, ерундераскривалісь серйозні злочини.

Також чимало випадків, коли накажущееся дурницями не звернули уваги-а після гірко про те шкодували. Какби там не було, має місце вбивство. Загинула людина. І нам тут теж, уявіть собі, не до жартів. Тому, як не важко, будь ласка терпіти іоказивать допомогу слідству. Якщо чесно, нам нічого не варто виписати ордерна арешт і затримати вас як ключового свідка у справі про вбивство. Але сина Еслієвого так зробимо - то ускладнить ситуацію і собі, і вам.

Чи не так? Сразупонадобітся ціле море документів. Спілкуватися стане важче. Поетомудавайте-ка владнаємо наші справи потихеньку. Ви допоможете нам, а ми не станемпрібегать до таких суворих заходів.-Якщо хочеш спати-як щодо кімнати відпочинку? -запропонував Рибак.-Ляжеш, виспишся-а там, може, і згадаєш ще що-небудь. Я мовчки кивнув. Все одно. Де завгодно-тільки не в цьому провонявшемнікотіном комірчині.

Він відвів мене в “кімнату відпочинку”. Ми пройшли по похмурого коридору, спустилися по ще більш похмурої сходах і знову пройшли по коридору. Угрюмийсирой напівтемрява, здавалося, прилип до цих стінах навічно.

“Кімната відпочинку”, окоторой він говорив, виявилася тюремною камерою.-Наскільки я розумію, це тюремна камера, - посміхнувся я самойнапряженной усмішкою, яка мені коли-небудь вдавалася. - Якщо я, звичайно, взагалі що-небудь розумію …-Вже вибач. Нічого іншого немає,-відповів Рибак.-Ні фіга собі жарти. Я пішов додому, - заявив я. -Завтра утромопять прийду.

-Але я ж не буду замикати двері,-зупинив мене жестом Рибак. - Не вередуй. Потерпи всього одну ніч. Якщо тюремну камеру не замикати-це всього лише звичайна кімната, хіба ні? Вступати в чергову перепалку в мене вже не було сил. Будь-що, подумав я. Врешті-решт, і правда: якщо камеру не замикати - це всеголішь звичайна кімната. Як би там не було-я нелюдськи вимотався і хочуспать.

Час від часу то один, то інший виходив ізкомнати і через п’ять або шість хвилин повертався. Абсолютно несгібаемиеребята.

О восьмій годині вони помінялися ролями, і питання став задаватьГімназіст. Задерев’янілих Рибак встав і почав ходити по кабінету, відводячи назад плечі, обертаючи шиєю і розмахуючи руками. Трохи згодом він опятьзакуріл. Перед тим, як продовжити допит, Гімназист теж викурив цигарку.

У безобразно провітрюваній кімнатці білий дим клубочився, як на сцені вчасно концерту “Weather Report”. Тільки смерділо при цьому нікотином і мусорнойжратвой. Страшенно хотілося вийти на вулицю і глибоко зітхнути.-Хочу в сортир,-сказав я. - З дверей направо, до упору і наліво,-автоматично проізнесГімназіст. Я сходив за вказаним маршрутом, не поспішаючи звільнився від лішнейжідкості, кілька разів глибоко зітхнув і повернувся назад.

Странноечувство-з насолодою дихати на повні груди в сортирі. Особливо когдасанітарние умови сортиру до цього не мають. Але я представив себеубітую Мей-і моє становище здалося мені просто розкішним. Я-то, покрайней мере, живий. І, принаймні, ще здатний дихати … Я повернувся з вбиральні, і Гімназист продовжив допит. Дуже прискіпливо онпрінялся випитувати у мене все про клієнта, який дзвонив вчора.

Що міжнародних за відносини? Яка робота нас пов’язує? Навіщо він дзвонив? Чому я тутже не передзвонив йому? Для чого взяв такий довгий відпустку? У мене настолькоуспешний бізнес, що я можу собі це дозволити? А здаю я звіти про доходахв податкову інспекцію? І купа інших питань в тому ж дусі.

Як і Рибак донего, кожен мій відповідь він акуратними ієрогліфами заносив на папір. Счітаютлі вони самі, що така робота має якийсь сенс,-цього я не знав.

Можливо, вони ніколи про це не замислювалися, і просто виконують обичнуюрутіну. Чистий Кафка. А може, вони навмисне притягли мене в цей занюханнийкабінет і вимотують жили в надії, що я вибовкав правду? Якщо так - можна сказати, завдання своє вони виконали на всі сто.

Я роздавлений, змучений, іна будь-які питання відповідаю, що можу, цілком автоматично. Що завгодно - аби скоріше закінчити з цим божевіллям. Але і в одинадцять допит тривав. Я не вловлював навіть натяку нашвидку фінал. О десятій годині Рибак вийшов кудись, об одинадцятій вернулся.Явно десь приліг і поспав годинку: очі його почервоніли. Повернувшись, сразустал перевіряти, що написали в його відсутність. Потім змінив гімназиста.

Оченьдобросовестно ці дорослі люди зафіксували, куди я пішов та що їв. Ярассказал їм все-аж до хитрощів приготування смаженого конняку, яким повечеряв. І вже жартома нашвидкуруч пояснив, як краще нарезатьломтікамі сушеного тунця. Але ці люди не розуміли жартів.

Слово в слово, оністарательно записували все, що я ніс. У результаті вийшов толстеннийдокумент. Дуже солідний на вигляд-і позбавлений будь-якого сенсу. О пів на сьому вони сходили в найближчу крамницю і принесли мені Бентем.

М’яко скажемо - не найсмачніше Бентем в моєму житті. Надто схоже напіщевой сміття. М’ясні фрикадельки, картопляний салат, смажені рибниепалочкі.

Ні приправи, ні інгредієнти цієї їжі не представляли нікакогокулінарного інтересу. Занадто різкий смак масла, дуже міцні соуси. Всоленья підмішана штучні барвники. Але оскільки Рибак з Гімназістомуплеталі свої порції так, що за вухами тріщало - я теж умял все допоследней крихти. Не вистачало ще, щоб вони вирішили, ніби у мене з перепугукусок в горло не лізе.

Коли всі поїли, Гімназист приніс звідкись терпкого і горячегозеленого чаю. За чаєм вони знову закурили. У тісній кабінетику було накурено - не продихнути. В очах у мене щипали, а піджак наскрізь провонялнікотіном. Закінчився чай-і почалися чергові питання.

Нескінченний потокконцентрірованной нісенітницю. З якого місця і за яке я читав “Процес”. Восколько переодягнувся в піжаму. Я розповів Рибаку загальний сюжет “Процесу”-ноего, по-моєму, не зачепило. Напевно, для нього ця історія прозвучаласлішком буденно. Я навіть занепокоївся: а чи доживуть, взагалі, твореніяФранца Кафки до двадцять першого століття? Як би там не було, сюжет “Процесу” вмоем викладі був також занесено до протоколу.

Кому і за яким дияволом нужнозапісивать все підряд-у мене в голові не вкладалося. І правда, Кафка начисто вигляді … Я відчув себе повним ідіотом і засумував. Я втомився. Голова непрацююча. Усе, що відбувається здавалося занадто нікчемним і занадто бредовим.Тем не менше, ця парочка просто зі шкіри геть лізла, засовуючи ніс в каждующелку того, що було зі мною вчора, задаючи питання за питанням-і подробнозапісивая мої відповіді один за одним. Раз у раз Рибак забував, як пішетсяочередной ієрогліф, і питав у гімназиста.

Ця дивна робота, схоже, їм абсолютно не докучала. Навіть неабияк вимотані, вони гарували, непокладаючи рук. Їх вуха, точно локатори, вловлювали найтонші відтінки моіхінтонацій, а очі горіли пристрасним бажанням вивудити з почутого хотькакую-небудь неув’язку.

Це важливо. Якщо не подзвоню, будутпроблеми.-Жіноча стать? -примружився Рибак.-Угу,-тільки й відповів я. Він кивнув, дотягнувся до телефону і посунув його диском до мене. Я досталблокнот, відшукав номер Юкі і набрав його. На третьому гудку вона зняла слухавку.-У тебе важлива справа, і ти не можеш приїхати? -перше запитала Юкі.-Подія,-поправив я. -Не з моєї вини. Тобто, я розумію, що це жахливо, але нічого не можу зробити.

Мене забрали в поліцію ідопрашівают. У відділку на Акасака. У чому справа - довго пояснювати, але, схоже, найближчим часом мене звідси не випустять.-У поліцію? Ти що накоїв, признавайся?-Нічого не накоїв. Викликали як свідка одного вбивства.

Вляпалсяслучайно.-Чушь какая-то,-сказала Юкі безбарвним голосом.-І не кажи,-погодився я.-Але ти ж нікого не вбивав, правда?-Звичайно, нікого я не вбивав.

Я в житті роблю багато різних глупостейі помилок, але людей я не вбиваю. І викликали мене як свідка. Сиджу ось іотвечаю на всілякі питання. Але перед тобою я винен, суперечці немає. Постараюсьіскупіть свою провину в самий найближчий час. - Страшенно дурна нісенітниця, - сказала Юкі.

І старанно, як можногромче брязнула трубкою. Я теж повісив трубку і повернув телефон Рибаку. Обидва следователявнімательно слухали моя розмова з Юкі-але, схоже, так нічого для себе ине вивудили. Якби вони знали, що я призначав побачення тринадцятирічної дівчині-вчем б мене тільки не запідозрили. Напевно записали б вманьякі-збоченці або ще похлеще. Що казати-в нормальному міренормальние трідцатічетирехлетніе дядька не призначають трінадцатілетнімпігаліцам побачень.

.. Вони розпитали мене найдокладнішим чином, що я робив вчора, ізапротоколіровалі кожне слово. Під кожен черговий лист білої пісчейбумагі підкладаючи розлінованих картонку. І тоненькою кульковою ручкойвиводя ієрогліф за ієрогліфом. Идиотский, абсолютно нікому не нужнийпротокол. Людські сили і час, переведені на лайно .

-Загалом, поки у нас-дві версії того, що сталося. Версія перша: етаженщіна-один з твоїх партнерів по бізнесу. Хтось призначив їй у отелесвіданіе, вбив її, вигріб з сумочки все, що могло навести нас на слід, іскриться. І тільки твою візитку, яку вона глибше заховала, не заметіл.Версія друге: вона повія. Професійна повія.

Вищої категорії. Ізтех, що працюють тільки в дорогих готелях. Ці пташки ніколи не носять з собою нічого, що підказало б, як їх потім знайти. І ось з якої-тонеізвестной причини черговий клієнт її задушив.

Оскільки гроші незайманих, вбивця, швидше за все,-маніяк. Ось такі дві версії. Що ти обетом скажеш? Я схилив голову набік і промовчав.-Так чи інакше, єдиний ключ до розгадки-твоя візитка. Надано момент це все, що у нас в руках, - вагомо сказав Рибак, постукуючи кінцем авторучки по залізниці стільниці.

-Візитка-це всього лише клаптик паперу з літерами,-відповів я. - Сама по собі нічого не доводить. І доказом бути не може. - Поки що не може, - начебто погодився Рибак. Його авторучкапродолжала з дзвінким цоканням танцювати по столу. - Поки нічого недоказивает, тут ти прав. Зараз експерти закінчують огляд номера іоставшіхся там речей.

Проводиться розтин тіла. Завтра проясниться многопока невідомих деталей. Вишикується якась ланцюжок подій. А покаостается тільки чекати. От ми й почекаємо. А ти за цей час постараешьсявспомніть ще що-небудь. Можливо, ми просидить тут з тобою до ночі. Щож. Працюємо ми грунтовно. Коли людина не поспішає, він згадує многоінтересних дрібниць.

От і давай-спокійно, не поспішаючи, встанови все вголове ще раз. Все, що з тобою відбувалося вчора. Одне за іншим, попорядку … Я вперся поглядом в годинник на стіні. З вкрай сумним виразом націферблате ці годинник показував десять хвилин шостого. І тут я згадав, чтообещал зателефонувати Юкі.-Чи можу я від вас подзвонити? - Запитав я у Рибака. -Рівне в п’ять яобещал зателефонувати одній людині.

- Тепер-то ви знаєте, чому вас сюдапрівелі і навіщо допитують …-О шостій годині я сидів удома і вечеряв, потім читав книгу, немноговипіл, до дванадцяти заснув,-сказав я.

Пам’ять потроху восстанавлівалась.Відімо, через шок від фотографій убитої Мей.-З ким бачився за цей час? -запитав Рибак.-Ні з ким. Весь вечір був один,-відповів я.-А по телефону ні з ким не говорив?-Ні,-сказав я. -Один раз подзвонили, годині о дев’ятій, але телефонбил на автовідповідачі, я не став знімати трубку.

Після перевірив-дзвонили поневолити.-А навіщо ти автовідповідач включив, коли вдома був?-А щоб у відпустці ні з ким про роботу не розмовляти,-відповів я.

Вони захотіли дізнатися ім’я і телефон клієнта, який дзвонив мені вчора. Ясказал. -І після цього ти весь вечір читав?-Спочатку посуд помив. Потім читав.-Що читав?-Ви не повірите. Кафку читав. “Процес”. Рибак записав: “Кафка, Процес”.

Ієрогліфів слова “процес” він не знав, і йому підказав Гімназист. Вже цей тип, як я і думав, знав про Кафку непонаслишке.-Значить, до дванадцяти ти читав,-уточнив Рибак. -І випивав.-Як звичайно ввечері … Спочатку пиво. Потім бренді.-Скільки випив? Я напряг пам’ять.-Пива два банки. Потім бренді, десь чверть пляшки.

А закусивалконсервірованнимі персиками. Рибак все це старанно записав. “І закушував консервірованниміперсікамі”.-Згадаєш ще що-небудь-говори. Будь-яка дрібниця може стати в нагоді. Я подумав ще трохи-але нічого більше не згадав. Абсолютно нічемне примітний вечір.

Я просто сидів і спокійно читав книжку. У той самийнічем не примітний вечір, коли Мей задушили панчохами.-Не пам’ятаю,-сказав я. - Раджу гранично зосередитися, - знову встряв Гімназист, відкашлявшись. -Ви знаходитесь-в ситуації, коли ваші власні слова могутздорово вам нашкодити.

..-Перестаньте! Мої слова ніяк не можуть мені нашкодити, тому що янічего не робив, - відрізав я. -Я-вільний художник, візитки по всемугороду розпихає. Як моя візитка потрапила до цієї дівчині-не знаю, але ізетого зовсім не випливає, що я її вбив! - Був би ти ні до чого-стала б вона ховати одну-едінственнуювізітку в саме затишне місце гаманця? Ось у чому питання .. . -проізнесРибак.